среда, 31 декабря 2014 г.

Итоги Года

Комментариев нет :

2014 год был трудным. Этой фразой начаты многие посты в блогах, с чем я вполне согласен.

Большинство моих знакомых уже написали свои итоги, поэтому попробую и я. Почему бы и нет?

Расскажу про полученный опыт, что самого интересного изменилось. Разобью это по неким  пунктам:

    Начну с творчества. Не могу сказать, что этот год был плодотворным в плане рукописей, но именно благодаря всему, я начал совершенствовать свой уровень, понимать, куда стоит двигаться с рассказами дальше. Я заметил, куда плодотворнее писать небольшие рассказы. Они дают охватить больше объем фантазий, и не застревать на чем-то одном.

    Начал круто менять свою жизнь и пробовать себя в чем-то новом. Наступил момент, когда 
нужно двигаться дальше, и вот я пошел с улыбкой на лице по выбранному пути.

     За 2014 год я окончательно закончил обучение и получил на руки диплом магистра. Обучение дарит не тот опыт, о котором часто говорят. В стенах университета тебе дают азы, зажигают лампочки. Но вот дальше начинается сам процесс обучения, ведь практика жизни куда продуктивнее.

    В моей жизни появились очень дорогие для меня люди, которые оказали неоценимую поддержку.  Так что спасибо вам друзья большое, нас ждет много прекрасных приключений и, шагая в ногу, встретим с улыбкой.

    Начал реализовывать себя в других областях, и тут очень пригодилось мое образование и курсы, на которые я отходил полтора года.

    Изучаю польский язык. В детстве я на нем спокойно говорил, но со временем забыл, так как не было практики. Захотелось опять на нем говорить, а не только понимать. Тем более, появился человек с которым я могу общаться на польском. Jak siе masz, оgnisty czarownicа?))

    Побывал на интересных конференциях, где обзавелся хорошими контактами с людьми. Можно сказать своим присутствием  в моей жизни, они показывают, куда стоит стремиться.

    Начал вести свой твиттер. Я долгое время не хотел этого делать, но сейчас понимаю, что вся движуха именно там.

    Научился готовить пряничные вкусняшки! В такие моменты ты возвращаешься в детство. На моем столе множество ёлочек, домиков и человечков. Я долгое время хотел такое сделать, чем Новый Год не повод?

    Открыл для себя много хороших писателей. Я наконец-то добил «Ведьмака» Сапковского (Хотя там он пишет еще, и еще!), поэтому почитываю сейчас детективы. Жанр, который я почему-то старательно избегал, но Корнелл Вулрич изменил мое отношение к нему.

Ну и подведу итоги, к которым я пришел:


    Первый из них – «стучитесь и вам откроют».

    Стоит начать менять жизнь, и мир вокруг изменит к тебе свое отношение.

    Не стоит опускать руки, если фидбек от твоих стараний незначительный. Напротив, это дает стимул развиваться дальше, изучать свою работу и искать продуктивные ходы. Учится пользоваться сервисами анализа. На примере моего блога, который просматривает неплохое количество людей (спасибо что заходите, я признателен Вам), но сейчас понимая свои ошибки, я не удивлен, почему так мало комментариев и живого общения. Теперь я знаю, как это исправить.

    Быть открытым. Можно удивиться, как эта простая установка подкидывает приятные события и чудесные знакомства.

    Не бояться ошибок. Именно благодаря ним, мы взрослеем и становимся мудрее.

    Не распыляться на ненужные вещи. Всему есть свой путь, по которым мы идем.

    Как говорил Козьма Прутков  " Если хочешь быть счастливым, будь им!".
    
    И еще один вывод, который пришел ко мне только что. Не пользоваться Блоггером с Мозилы. Не знаю почему, но когда я выставляю новость через Моззилу, выходит какая-то ошибка. И вместо поста сияет одна картинка с html тегами.

Я верю, что 2015 год, принесет много положительных перемен.Стоит только к ним стремиться и не сдаваться. Если у тебя дорогой читатель есть планы и цели - верь в себя!

Хороших всем новогодних праздников, много мандаринок и конечно, будьте счастливы!

вторник, 9 декабря 2014 г.

Про нуар, или о наболевшем

Комментариев нет :
Последний месяц, я активно ищу новые творение в жанре нуара.  Это касается всех отраслей, фильмов, книг, комиксов, игр.
И вот почему статья называется о наболевшем. Просматривая новинки, я столкнулся с такой проблемой, что большая часть творений (а их не так и много), пропитаны с ног до головы – стандартными клише. Представьте, что человек за один раз выливает на себя целый флакон одеколона.

Нуар, появился в 1920х года-х годах. Это место, где чаще всего мы можем видеть героя в шляпе и плаще, и вместе с ним провожать томным взглядом прекрасную девушку в красном, затягивая в легкие сладкий яд.  Нуар, это сплетение слов и переживаний героя, где мысли выдают странные обороты. В отличие от крутого детектива, где персонаж в образе некого героя, который с легкостью расследует дело, в нуаре герой это жертва. Сюжет имеет тонны цинизма и пропитан дымом сигарет.

Что же я тогда имею в виду, под заезженными штампами? Дело в том, что все работы будут ровняться на того же Корнелла Вулрича, он был мастером создавать неповторимую историю и персонажей, которым хочется сопереживать. Почитайте «Чёрный занавес».

Любая новая история, должна быть немного пропитана незаметным клише, это как некое подношение, дань той эпохе, которой мы должны быть благодарны. Ведь большая часть историй идет о старом времени, когда все эти вещи не казались чем-то заезженным. Мы должны видеть ночной город, старые кварталы и людей в не лучшем виде. Нам дают рассмотреть общество с другой стороны, когда город прячет убийц и слышать крики жертвы. Все это, может сопровождаться легким ритмом джаза. Все эти образы, имеют полное право быть в новых творениях. Новый рассказ, над которым я сейчас работаю, также имеет дань этой эпохе.

Я сторонник идеи, что все миры и истории, это склейка старых образов. Даже Бэтмен был прекрасно содран с pulp – комикса «Shadow», но как его смогли подать, заставив забыть прототип и стать совсем другой вселенной.

Именно таким образом рождались новые вселенные и образы. Автор могу увидеть нечто старое, но дать ему новый вид, создать иную историю опираясь на работы предыдущих творцов. Конечно, нельзя сказать, если у главного героя плащ и шляпа, а лицо скрыто маской, это Роршах. Но то, что я увидел, подтверждает мою мысль.  Большая часть новых работ с дотошной точностью создает копии героев, забывая про индивидуальность.

«А давайте мы создадим свой Готэм но назовем его допустим Рокэн, добавим главному герою вот такую руку как у того, маску перекрасим в белый, и будет он не сиротой а бездомным» - примерно так я представляю процесс составление концепт-документа, вот таких работ.

Не стоит создавать очередных Роршахов, или Константинов. Любой персонаж, вселенная, может стать музой, вдохновить на что-то, но не нужно бездумно копировать чужую работу, лишь сменив название и общий вид. Это не работает, всегда нужно добавлять часть своих размышлений.

Всем ночных прогулок.


пятница, 31 октября 2014 г.

Написанное кровью

Комментариев нет :

Последним ударом, для меня стала внезапная посылка, которую оставили на пороге дома. До этого, я старался забыть о существовании печатной машинки, ведь то, что я должен написать, в корне изменит мою жизнь. Вполне вероятно я не выживу, но на это глубоко плевать, главная задача – моя семья должна быть в безопасности. Наступил момент, я готов рассказать о персональном страхе. От него не спасала консультация с психологом, и даже гипноз был временным решением. Каждый день он напоминал о себе, без церемоний, врываясь в мою жизнь.

Я прекрасно помню день, от которого бросает в дрожь. Хочется сорваться и закричать, но это не решит проблему, я пробовал. Только книга ставшая началом, положит конец  истории.
Мне было двадцать, когда я сбежал от родителей. Это логично, если в твоей семье юриспруденция была вместо библии, а сказкой на ночь, служил краткий курс по нормам права. С трудом помню свой дом, единственное, что отчетливо стоит перед глазами, это гостиная увешена портретами предков. Семья Трандрвудов состояла из потомственных адвокатов и юристов, уходящие в те времена, как впервые судили человека. У меня не было желания занять очередное место на стене, поэтому, в один вечер я собрал вещи и выпрыгнул в окно, в предвкушении нового мира.

Это было интересное время, я сам распоряжался судьбой и решал, в какую сторону идти. Тогда же, я познакомился с миром, где не действовали законы права, демонстрируя общество с другой стороны. Но даже в самую холодную осень, я не жалел о сделанном выборе. За два года, я побывал в разных городах и религиозных сектах, где за тарелку супа и свежей каши, ты должен выслушать проповедь про нового спасителя. У каждой истории про мессию было что-то общее, помимо восторженных криков прихожан и молитв о спасении. В конечном счете, ты становишься циником, начиная искренне верить, что у каждого основателя дома спасения, под подушкой бережно пряталась книга с большими черными буквами – «Как создать Бога, пособник для начинающих».

Проезжая один городок, я попал на лекцию по философии, где познакомился со Стивом, молодым преподавателем в местном колледже. После нашей яркой перепалки в небольшом кафетерии на тему закономерности религии, мы стали превосходными друзьями. Первые три месяца он позволил жить у него. Через неделю, я устроился на работу в закусочной. Помню в один вечер, Стив предложил прогуляться и зайти в кинотеатр, показывали неплохой сюжет про некого монстра, который терроризировал город. Там же, я познакомился с Амандой, милой девушкой, ставшей важной составляющей моей жизни. Она каждый день приходила в закусочную и вытаскивала меня в парк через дорогу. Мы обедали, она рассказывала о сегодняшних сеансах, и какие фильмы стоит ждать, еще мы обсуждали удачные сценарии и книги. У нас была  одинаковая страсть к ужасам, в особенности, мы трепетно относились к произведениям Лавкрафта и По. Я был рад таким моментам, поэтому возвращался к работе сытый и довольный.

На входе курил Марк, владелец и повар нашей небольшой закусочной, с гордым именем «Обочина». Он был настолько талантливый кулинар, что мог определить, чем кормила Аманда до того, как я перебегал дорогу. Я полюбил этот город и был рад переменами в моей жизни. Каждый день к нам заглядывали люди на чашку кофе, и вкуснейшую пиццу приготовленную Марком. Вокруг меня крутилось множество историй, готовых стать частью интересного сюжета.

В один из моих рабочих дней, не прекращался дождь, из посетителей зашел только шериф, взять кофе и кусочек пирога. К одиннадцати ночи, Марк оставил мне ключи и уехал вместе с Грейс домой, взяв с меня слово, что сегодня я допишу небольшой рассказ, ну и конечно приведу в порядок кухню. К сожалению, Мори сломалась, поэтому все мытье посуды свалилось на мои плечи.
Я сидел за столом, пытаясь поймать за хвост музу, как услышал звонок колокольчика, предупреждающий о посетителе. Выйдя из кухни, я увидел насквозь мокрого мужчину в плаще, он медленно сел возле окна.

– Чем могу служить? – произнес я, доставая блокнот. Возможно, ночной гость захочет поесть, но я надеялся, что все обойдется одним кофе, и мне не придется готовить.
– Простите? – произнес парень, немного растерявшись, уткнувшись в окно, что–то высматривая.
– Кого-то ждете?
– Нет! – быстро прозвучал ответ. Гость еле улыбнулся. – Скорее, опасаюсь. Можно кофе?

Я зашагал на кухню, поглядывая через плечо. Было что-то странное в нем, даже не во внешности дело. Ночного гостя окружала невидимая туча, очень похожая на нынешнюю погоду.

Заварив кофе, я почему-то позволил себе приготовить два тоста с сыром, в конце концов, он последний посетитель.
Гость все это время продолжал смотреть в окно, он раздраженно спорил с собой, каждый раз начиная крутить головой, явно не соглашаясь с мыслями.

– Прошу, – произнес я, поставив кофе и тарелку, протягивая сухое полотенце.  – Тосты сегодня идут как бонус.
– Благодарю, – немного смущенно произнес мужчина, вытирая лицо. – Скажите, вы не видите в окне человека?
Прищурившись, я честно пытался увидеть хоть что-то напоминавшее живое существо, но через стену дождя это казалось невозможным.
– Такой ливень, что я не вижу дороги, – ответил я с улыбкой. – Погода просто ужасная, хотя обещали теплую ночь. Как вы рискнули дойти сюда, я не представляю. Живете недалеко от нас?
– Не верьте этим лгунам, – отхлебнул из чашки мужчина. Только сейчас я заметил на его лице шрам. Мне показалось знакомым лицо, но я не мог вспомнить, где видел его раньше. – Все погодные новости это грубая ложь, которую придумывают за пять минут до эфира, даже вы или я можем работать синоптиками, поэтому, можете прямо утром бросать работу и начинать вести эфиры.
– Ну, – произнес я медленно. – Меня вполне устраивает нынешнее место, к тому же, я научился доверять своим чувствам.
Я рукой показал на вешалку возле двери, где спокойно лежал  красный зонт. Мне его подарила Аманда, просто в один день с довольным лицом вручила подарок. Мне не нравился красный цвет, в то время как Аманда – даже очень, поэтому, я пропускал мимо ушей шутки Стива.
– Случайное совпадение, или у вас есть дар предсказателя? Он распространяется только на погодные условия? – произнес мужчина, кусая тост. Видно, что он немного расслабился, но продолжал поглядывать в окно.
– Можно сказать и так, я научился читать окружение, этот навык часто меня выручает, – сказал я, направляясь на кухню взять тряпку.
– Я понимаю, в моем багаже знаний, тоже есть такая способность. Когда хочешь написать интересную книгу, ты обязан изучать окружение, распознавать изменения. Это полезный навык, но вот от некоторых вещей, он не способен выручить.

После этой фразы я вспомнил, где его видел. Именно это лицо со шрамом, занимали полки в книжных магазинах. Я не могу вспомнить его книги, но точно помню фотографию на обложке с сидящим парнем за черным столом.

– Простите, вы тот самый писатель, книги которого занимают сейчас большую часть полок? – медленно произнес я, поворачиваясь. – Вас ведь зовут Джеймс, верно? Хочу сказать, вы просто талант!  Можете рассказать, как вам удается писать в таком темпе?
– Книги, сколько я их написал… Да, я тот самый Джеймс, - произнес он печальным голосом. – Скажите, вам попадалась книга, которую вы просто не могли осилить? Как только вы начинаете читать, слова сплетаются в колючие ветки и мешают следовать за героем, словно кто-то намеренно хочет вам запутать?

Я сел напротив Джеймса, задумавшись над его словами. Иногда, даже мои работы становились колючими ветками, или как я считал – веревками, связывающие руки. В такие моменты, ты словно продираешься сквозь темный лес, в то время как корни пытаются схватить за ноги.
– Даже больше, иногда мне самому сложно писать, и как вы выражаетесь, слова становятся колючими ветками.
– Так вы тоже писатель? – сказал Джеймс, с довольным лицом отставляя пустую тарелку, и вытащив пачку сигарет, чудом не размокшую от дождя. Он вопросительно на меня посмотрел.
– Прошу, – произнес я, отмахиваясь. Марк категорично запрещает  здесь курить, мне даже пришлось расстаться с пагубной привычкой. Но сейчас его нет, к тому же, до утра запах исчезнет. – Я еще не такой популярный, мои работы были напечатаны в местном журнале, доход от этого не ощутимый, но мне приятно видеть лица людей, усердно читающие именно ту страницу, с моим текстом.
– Кажется, я встречал ваши работы. « Кровный страх», это вы написали?

Я положительно кивнул.

– Мне понравилось. Вот только я не понял, почему Себастьян просто не убежал от той сущности, неужели этого не достаточно? Или это предстоит выяснить в самом конце? Прошу прощения, мне не удалось дочитать…
– Он остался, не смог убежать. Возможно, он действительно ее любил, поэтому согласился на тот кровавый ритуал. Если честно, я не дал в конце ответов. Каждый решает для себя, чем должно закончиться путешествие героя.
– И все же, он убил тех детей, - произнес Джеймс. Я с грустью улыбнулся. Да, но ведь это был единственный выбор для Себастьяна, пускай и кровавый.

Мы сидели несколько минут в молчании, Джеймс докуривал четвертую сигарету, не прекращая смотреть в окно.

– У вас все в порядке? Вы не отводите глаз от окна, как будто видите там кого-то, – сказал я, пытаясь понять, за что зацепился Джеймс, но кроме пустой дороги, я ничего не видел.
– Могу дать вам небольшой совет? – впервые посмотрев на меня в упор, произнес Джеймс. Его глаза немного потускнели, выражая полное опустошение.
– Конечно, – растеряно ответил я.
– Перестаньте писать. Он всегда будет рядом с нами. Особенно, он приходит к таким как мы, и в один день, может постучать в вашу дверь.
– О чем вы? – немного растерявшись, сказал я. Джеймс посмотрел в окно и усмехнулся, вытягиваю новую сигарету.
– Даже сейчас, он там. Я устал скрываться, закрывал глаза на очевидное, и пытаться искать оправдания. В один момент, это перестает действовать, слишком очевидно вмешательство. От него нет волшебного забора, и не поможет детский метод, с закрытыми глазами. Даже тогда, он продолжал стоять рядом, насмехаясь над моим страхом.

Небо разразилось грохотом, молния разрезала небо на две части, осветив улицу. На секунду вспышки, мне показался возле деревьев человек, он стоял возле входа в парк через дорогу.
– Кто он? – вопросительно посмотрел я на Джеймса.
– Если бы я знал, – печально проговорил Джеймс. – Он появился несколько месяцев назад, после того, как мои книги начали появляться на полках. До этого, он оставался в тени. Я ненавижу свои книги…
– Что может в них такого ужасного? – я искренне удивился.
– Одной ночью, я не мог заснуть, – не замечая вопроса, продолжил Джеймс. – В моей голове развивалась история, я не мог ждать утра, поэтому, решил нарушить свой закон и приступить к работе ночью. Это странно, ведь я пишу ужасы когда на дворе светло, у каждого свои тараканы. В любом случае, через два часа на столе лежало десять страниц материала. 
Довольный таким началом, я пошел спать. Я проснулся ближе к обеду, и пока заваривалось кофе, поднялся взять материалы. Я мог ожидать чего угодно, но точно не готового романа, мирно лежавшего на столе. В каждом слове чувствовалась моя рука, все мои мысли перешли на бумагу, без моего участия.
– Возможно, вы настолько увлеклись ночью, и не заметили, как завершили роман? – спросил я, поднявшись взять еще кофе.
– Это вполне возможно, – одобрительно произнес Джеймс. Я налил еще не остывшее кофе в чашки, и вернулся на место слушателя. – Но вот в чем дело, я никогда не писал по двести страниц за ночь, понимаешь? Это просто невозможно. Текст был идеально вылизан и готовый к печати. Хочешь сказать, я проделал такой объем работы за одну ночь?
– И что ты сделал? – мы плавно перешли на новый уровень доверия.
– А что мне оставалось? Я поверил  то, что ты сказал, и отправил папку в издательство. Через два часа мне перезвонили и озвучили неплохую сумму за работу, – сказал Джеймс, выпив залпом чашку с кофе. После, немного подумав, он достал сигарету.
– Немного странно, – сказал я, нахмурив брови.
– Это только начало. На следующий день все повторилось, вот только я ничего не писал. Я не открывал дверь в свой кабинет, а провел весь день с детьми. Каждое утро на моем столе появлялась законченная работа, с интересной деталью. В любой истории появлялся один персонаж. В тексте не указывалось его имя, или кем он был. Будь он детектив, врач, или музыкант, одно оставалось неизменным. Его лицо прикрывал черный капюшон.

Я молчал. Было очень похоже на розыгрыш, или Джеймс поехал крышей. Такое случалось среди писателей, да что говорить, никто не застрахован от этого. Но почему-то, я ему верил.
– Я обращался к врачам, но ничего внятного они не сказали, – будто прочитав мои мысли, сказал Джеймс. –  Советовали отдохнуть, переключиться и найти новое хобби. Я так и поступил. Два месяца я занимался семьей, чаще виделся с друзьями, и успел съездить в небольшое путешествие с женой. Вернувшись, я обнаружил на столе готовую книгу с моим именем. Через два дня, она стала первым бестселлером. Я обращался в издательство, но с меня только смеялись, уверяя, будто я сам отправил текст.
– Очень похоже на шутку, – сказал я, пытаясь выдавить из себя улыбку.
– Видишь, даже ты не веришь, – глухим голос произнес Джеймс, медленно направившись к двери. Я вспомнил, что видел за окном человека.
– Послушай, если там кто-то есть, стоит вызвать полицию, – проговорил я на одном дыхании, вставая с кресла.
– Последнее, что я прочитал, были твои слова. Я зашел в закусочную, и после того, как рассказал историю, вышел за дверь. Это была последняя страница, – Джеймс открыл дверь, в нос ударил влажный воздух. – Бросай романы Том, Он видел тебя.

После этих слов, Джеймс вышел на улицу и медленным шагом направился в сторону леса, пока не исчез в темноте. Я только сейчас понял, что не говорил своего имени. Находясь в небольшом замешательстве, я закрыл дверь.
Дождь прекратился с последней домытой тарелкой, я собрал свои вещи и вышел на улицу, закрыв закусочную на замок. Ночь встретила меня прохладой, на чистом небе виднелись звезды. Насколько быстро погода может меняться. Застегнув куртку, я двинулся в сторону парка, решив сократить дорогу. Свежий воздух очистил мысли, и теперь, я думал о Джеймсе лишь как о сумасшедшем парне, который явно нуждался в отдыхе.

Поднявшись на небольшую горку, я заметил единственный работающий фонарь, он освещал лавочку, на которой лежала черного цвета книга. Я подошел и взял ее в руки, никаких слов на обложке не было, поэтому, я открыл первую попавшуюся страницу. Текст был довольно странного характера:

« Это было проще, чем я ожидал, ведь он был профессионалом своего дела, но даже не попытался сопротивляться.  Было немного подло, рассказать про меня Томасу, ведь он в любом случае узнал бы. Он стоит в парке и нервно читает эти строки, не имеет значения, какую он откроет страницу, ведь я буду на каждой из них. Его глаза наполняются страхом, в голове роятся мысли. Ты не понимаешь, что происходит, но ведь догадываешься. Я наблюдал за тобой Томас, через книги. Уверен, ты понимаешь, кто я. Советую начать бежать, ведь теперь я охочусь за тобой. Надеюсь, ты не забыл, что сделал? Как ты заставил страдать Рея, или разодрал на части Эмму, маленькую девочку? Больше всего, мне было жаль семью Макриков, ты не думаешь, что это было чересчур, заставить сесть своего ребенка?  Беги писатель, ведь теперь твой черед быть жертвой!».

Мое сердце начало бешено колотиться, я бросил книгу и со всех ног двинулся в сторону дома. Картинка сложилась воедино, и теперь, я понимал, кто это написал и почему в такую ночь пришел Джеймс. Он хотел меня предупредить. В голове не укладывались мысли, но через боль в висках я отчетливо слышал – Тебя заказали. Добравшись домой, я вытащил из стола давно забытую пачку сигарет, и до утра просидел в чулане, выкуривая сигареты как бешеный, пока не понял, что пытаюсь подпалить воздух.
Под утро, я вышел весь прокуренный дымом и с красными глазами. Умывшись в ванной, я направился на кухню. По телевизору показывали утренние новости и труп Джеймса, найденного в лесу. Он умер от гипотермии, но я знал истинную причину его смерти.

С этим воспоминанием я прожил несколько лет, каждую ночь меня преследовали кошмары, все персонажи которых я убил, стояли вокруг меня и смеялись, пока я не превращался в холодного манекена. Тогда появлялся парень в черном плаще, он доставал из кармана ручку и кидал в мою сторону. Я ловил ее пластмассовыми руками, после чего рассыпался на части. Я продолжал писать. В один вечер, я работал над небольшим рассказом, в нем я оживил всех жертв, но на утро текст изменился. Они смеялись с моих попыток спасти свою шкуру, проговаривая, что все решено. В конце концов, я перестал читать книги, ведь с каждой прочитанной страницей, мой убийца становился ближе. Я искренне верил, что таким способом смогу скрыться. К тому времени, мы с Амандой жили вместе, и через девять месяцев, на свет появился Ллойд.

Аманда не могла понять моего нежелания открывать книги и держать в доме библиотеку, все книги я вывез на свалку. Попытки объяснить ситуацию не увенчались успехом, Аманда лишь одобрительно кивала, проговаривая, что это станет замечательным рассказом. Она не знала, что я перестал писать. В один день, со мной повторилась история Джеймса, вот только теперь, полки были забиты моими романами. Иногда, рядом с моими инициалами красовалось еще одно – Дл. Р. Вайлкрут. Признаюсь, с одной стороны это было неплохо. Доход, капающий ежедневно на кошелек, позволял моей семье спокойно жить, не задумываясь о проблемах. Я не знал, что было написано в тех книгах, для меня открыть страницу, было равносильно, если бы я пригласил смерть в гости, дожидаясь ее на пороге.

Одной ночью в мою дверь постучали, оставив на пороге книгу. Ту самую, вот только теперь она была пустой. И сейчас, дописывая в ней последние слова, я готов встретить соавтора. Он слишком долго писал под моим именем.

Я отложил ручку и посмотрел на книгу. Пока я писал, на обложке появились инициалы. Сдерживая истерический смех, я спустился на первый этаж, стараясь не разбудить Аманду. Я посмотрел в окно, недалеко стоял Вайлкрут и смотрел на меня. После, он повернулся и двинулся в темноту, показывая рукой следовать за ним. От него не скроешься, за это время, я понял суть его работы. Вайлкрут был неким адвокатом в запачканном от крови плаще, именно он защищает права выдуманных персонажей. Надевая куртку, до меня дошло, что все это время я  держал ручку, которой писал. Я тихо закрыл дверь и двинулся в сторону темноты, поставить точку в этой истории.


четверг, 2 октября 2014 г.

Следы Идущего

Комментариев нет :

Наступает мгновение, когда дорога покрывается трещинами, попутно высасывая лимфу, словно ради этого мгновения живет, выжидая момента, как вязкая ткань вылезет наружу. Красный цвет перестает окутывать глаза, и вот тогда Смотрящий замечает ложь, он через кожу ощущает некую подмену, как дряхлые, местами сгнившие веревки, обездвиживают тела марионеток. Солнце светить с наигранной реальностью, ночь не приходит вслед за днем. Все кажется игрой. Смотрящий видит, как кто – то заставляет его жить чужой историей, подсовывая лживую дорогу.

Тогда, он понимает –  пора идти, нет смысла оставаться в тихом месте, где даже звуки стали частью лжи.

Медленно ступая по огненной земле, он обжигает ноги раскаленной сталью, наполняет легкие песком, но продолжает двигаться вперед, хотя порой ноги застывают. С каждым шагом, Смотрящий умирает. Конец истории как человека, решивший просто убежать.

Рождается другой, способный двигаться сквозь время, тот самый, кто вышел за грань начерченную кем – то полоумным. Его зовут Идущий, он стелет себе путь и сам решает свою роль. Он тот, кто может быть простым поэтом, по вечерам читать стихи. Под вечер стать картёжником – лжецом, обманом забирая миллионы. Под ночь его убьют в сточной канаве, но утром, он снова будет на дороге, идти один, одетый в плащ.

Великий дар, быть кем угодно. Жить вечность в каждом дне, быть старше самой вселенной и помнить вспышки первых звезд. Идущий – существо без тени, как плащ, он надевает жизни, не вспоминая, кто прячется под черной тканью.

Забыв себя, оставив душу позади и медленно ступая по дороге, Идущий получает дозы яда. И вот тогда, он рад забвению, в котором нет имени и цели, есть только тысячи дорог с его следами от ботинок.


понедельник, 1 сентября 2014 г.

Гладиаторы чужих планет

Комментариев нет :

Этот день, стал отправной точкой. Меня лишили жизни, вручив чужую. Одного из тех, кого я не забуду.

На дворе тысяча девятьсот пятидесятый год, я еду по пустынной дороге, свет фар медленно рассеивает темноту. Не люблю задерживаться на работе, лишь в два часа ночи я закончил чертежи для новой гостиницы. Мне пришлось пропустить день рождение сына, ему было двенадцать.

Я присмотрелся в зеркало заднего вида, на фоне черного неба что – то летело, очередной военный самолет. Рядом военная база, дети часто туда бегают, от этого не спасали разговоры с родителями и генералом Парском. Еще полчаса езды, в очередной раз как вор я должен проникнуть домой, подняться на второй этаж, не разбудив малышку, лечь в холодную постель, рядом с Мерри.

Мне оставалось не больше девяти миль, как вдруг машина начала трястись, после чего остановилась. Инстинктивно, я  попробовал завести двигатель, но он упорно молчал, не подавая признаков жизни. Выйдя из салона, я открыл крышку капота, выяснить, в чем же проблема. Периферийным зрением я заметил в небе свет от самолета, он бесшумно двигался в мою сторону. Но повернув голову, я понял насколько ошибался. Это был не самолет, больше напоминало  диск, окруженный ярким светом. Как только я на него посмотрел, он  резко остановился. Я никогда такого не видел, моя рука потянулась к дверце автомобиля, видимо это послужило неким сигналом,  диск продолжил движение и начал переливаться разными цветами, с каждой секундой ускоряясь. Из центра выросло два синих луча, казалось, они что – то ищут на земле. После, разделившись на части и двинувшись в разные стороны, образовывая крестовину из синего цвета, центр наполнился ярко – красным светом. Красный луч направился в мою сторону, начав освещать меня и автомобиль рывками, сопровождая каждую вспышку болью во всем теле.

Я был напуган, мысли разбегались, каждая клетка тела кричала – бежать, скорее, чего ты ждешь?! Сесть в машину, убраться от этого места как можно дальше, но я не двигался, я продолжал смотреть на красный луч. Мое тело что – то удерживало, сердце забилось в непривычном темпе, отдавая каждый удар в висках. Я попробовал двинуть рукой, безрезультатно. Перед глазами появилось лицо Мерри, возможно, это дало мне силы закрыть глаза и повернуть голову, подальше от манящего света. Тело как будто ударило разрядом электричества, каждое движение сопровождалось болью, но я мог двигаться, спрятаться в автомобиле.

Мои руки дрожали, неспособны повернуть ключ зажигания, я чувствовал себя как загнанный зверь. Земля начала дрожать, камни медленно поднимались в воздух, все действие сопровождалось странным шипением, исходящее как мне казалось из радио. Огромный диск с размером в футбольное поле закрыл небо. Я не видел выхода из ситуации, поэтому просто закрыл все двери на защелки, в надежде, что это хоть как – то защитит.

Послышались удары в заднее стекло, яркий свет не давал понять, что происходит, вокруг машины кружили тени. С каждым разом ударов становилось все больше, я заметил на заднем сидении свою металлическую линейку для чертежей и замеров площади. Я закричал и полез за ней, теней становилось больше.

Внезапно удары прекратились, послышались хриплые голоса, что – то оживленно обсуждали, но слов было не разобрать. Свет начал светить ярче, обжигая глаза. Послышались маленькие удары, что – то падало на землю. Через секунду, все прекратилось. Свет пропал, оставив меня одного. Тогда, я думал, все закончилось, но это было началом…

Не могу вспомнить, как это произошло, но я очнулся в воздухе. Внизу был небольшой город, мой город, он спал. Все, что я любил, медленно превращалось в маленькие точки, я последний раз взглянул на свой дом, там, где меня ждут.

Оказавшись на корабле, странные существа положили меня на стол и чем – то посветив в глаза, удалились, я опять не мог двигаться. Через некоторое время в помещение зашло несколько существ, они приступили к своей работе. Один из них резал мои руки и что – то вживлял, боль была невыносимой, хотелось кричать, но меня лишили этой возможности. К моему лбу поднесли странный предмет, отдаленно напоминавший скальпель. Я отключился. 
Именно тогда меня уничтожили как человека.

Я с трудом открыл глаза, кто – то стоял и смотрел на меня. Было очень шумно, все обсуждали мое появление, кто я, с какой планеты, почему тело настолько слабое. Обсуждали, сколько я протяну, казалось, все делали ставки на мою жизнь. К моему рту поднесли чашку с водой, она пахла серой. Осмотревшись, я ужаснулся. Помещение заполняли разные существа, некоторые были вытянуты из моих кошмаров. Большая часть сидела в белых капсулах, казалось, они спят. За центральным круглым проходом был яркий свет, там сидели великаны, слушая небольшого ростом, синего паренька. Рядом сидел ящер, немного похожий на человека. Он удивленно смотрел в мою сторону.

Я встал, решив пройтись. В одной небольшой комнате, на коленях стоял человек покрытый камнем, или он был сам из камня. Мне показалось, он молился небольшой глиняной фигурке. За следующей дверью, я обнаружил существ похожих на демонов из сказок. Они был с рогами, увидев меня, один из них подошел и пожал мою руку.  После он спросил, так ли приветствуют на моей планете? Я ответил, что да и быстро вышел. Путешествуя по кораблю, мне встречались разные существа, многие  приветствовали, называли братом.

Началась новая жизнь, она длилась несколько веков. Меня обучали, каждый день я стоял плечом к плечу с моими братьями, братьями смерти. Я стал одним из них.

Мы сражаемся себе подобными, ради потехи зрителя, стоя на огненной арене. Когда ты там, жизнь проносится перед глазами. Другая, только на арене ты можешь вновь ее увидеть, вспомнить давно забытые лица.

Я стал бессмертным, ведь у кого нет жизни, не может умереть. Я был безымянный ретиарий, Ящер, стал страшным эквитом, а Камень, быстрый скоссор. Мы гладиаторы чужой планеты.

Мы лишены семьи и дома. У нас остался только выбор: сегодня я живой, или упавший воин.


четверг, 3 июля 2014 г.

Критерій Дозуа. Глава 1.

Комментариев нет :


Крокуючи по розпеченому піску, я поринув у роздуми. Чому з тисячі паралельних історій та рішень, людство обрало одну з най непередбачуваних? Чому ми обрали історію з єдиним плином подій?
За весь час існування, ми не мали свободи, не мали право на вибір. Ще в часи зародження планет та першими поселеннями, нас записали до рабів.

Я також був в деякому сенсі рабом, адже не можу прожити без повітря, загину від голоду та зневоднення. Також, в мене є потреби у міцному сні, хоча цей пункт я успішно ігнорую. Але зараз, залишаючи чіткі кроки на піску, помираючи від спеки, я як ніколи усвідомив важливість кисню, який закривав собою мій голод. Декілька днів пустелею безперервно мандрували піщані бурі, не залишаючи місце свіжому повітрю. Маска не дуже рятувала, її вже давно потрібно замінити, тому я радів сьогоднішній погоді. Недалеко від мене лежав величезний, схожий на щось інопланетне  корабель, вкритий тоннами піску. Із під землі було чутно гул, який напливами ставав сильним, і так само зникав. Через стільки часу, ніхто не може зрозуміти що це за технології, навіть Біси. У більшої частини людей, цей гул викликає помітні проблеми, але за примхливою долею, я був одним із небагатьох, кому плювати на багато явищ планети.

Я зупинився під палючим сонцем, звірити свій шлях за допомогою компаса та променями світла. Сьогодні я довірю лише собі. Переглянув інформацію, мої ноги обережно почали новий шлях, у потрібному напрямку. Так, я можу використати статичний сенсор та прокласти шлях без марних зусиль, або увімкнути геометричну мапу, та я не потребую цього. Я чудово орієнтувався на місцевості, до того ж техніка має звичай виходити з ладу, а ще, я її не полюбляю. Я покладаюсь лише на одну.

Сонце в зеніті, від чого спека прокидалась з кожною секундою, змусивши мене зупинитись та випити води, освіживши своє горло. В день, пустеля стає не найкращим місцем для прогулянок, але інформація не може чекати. Якомога швидше я маю її донести, я забагато втратив часу.
З декількох варіантів, я можу обрати лише один. Ніч накриє мене ковдрою від спеки, в той же час я буду іти як світлячок, блимаючи на всю пустелі, наче кричати, що я тут. В цих місцях бродять багато потвор бажаючих пустити мені кров, тому надавати їм ще однієї можливості, я не бажав. Єдине рішення, крокувати серед піску та оманливого міражу. Але часу на самообман в мене не було.

Вдалині я помітив обриси скелястих гір. Каміння кричало, що я майже дійшов до своєї мети. Піднявшись на невелику піщану гору, я вийняв бінокль, оглядаючи мою ціль, шукаючи небезпеку або проблему, котра може мені зустрітись. Дивлячись на небо, очі інстинктивно примружились, забув про окуляри. Птахів не було в небі, але мене хвилювало інше. Декілька годин тому, я  чув як летять наглядачі, і це було дивно. Вони не бувають в цих краях, що мене цілком влаштовувало. Я можу пригадати кілька випадків коли вони були за кордоном. Тепер немає потреб їм виходити із своїх маєтків, адже все що потрібно, приходить до них само.

Периферійним зором я помітив об’єкт, котрий направлявся в мій напрямок. Маючи багатий досвід я присів, повернув голову у напрямок руху, та намагався зрозуміти, що мене чекає. Швидкість та манера руху підказувала що це ящірка середніх розмірів, та якщо не помиляюсь, зростом мені доходить до пояса. Червоний колір розповів про приналежність до чотирьохпалих, але не менш небезпечних аніж інші. Повільно, я відійшов назад, дістаючи ніж, та продовжуючи спостерігати за реакціями звіря, котрий швидкими ривками направлявся до мене.

Ящірка, висолопивши роздвоєний язик, обережно наближалась до мене, маячи намір стрибнути. Вони завжди діють по наведеній схемі. Вчепившись в горлянку своєї жертви, починають обіймати тіло хвостом, намагаючись розламати кістки. На секунду мені стало цікаво, що вони вважають за краще на сніданок. Голод поселився у надійному кутку мого мозку. Але в одному я був впевнений. Сьогодні, я не стану їжею. Рука стискала ніж, коліна зігнулись.

 Нумо! Давай!

Почувши голос, моя здобич витягнулась у повний зріст, та розсунувши свій череп пирснула в мене отрутою, намагаючись поцілити в ноги. Я ухилився, пісок почав тихо шипіти покриваючись зеленою піною. Помітно засмутившись, вона фиркнула. Розділив надвоє тіло та  виставивши ікла, вона кинулась на мене. Я швидко відскочив вліво, жбурнув ножа у голову тварини.

 А щоб тебе!

Ніж застряг в лапі рептилії, вкрай її розізливши. Витягуючи запасний ніж із черевика, я швидким ривком опинився біля ящірки, та почав виколювати їй очі. Тиск у скронях та гидке шипіння ящірки злились в єдину какофонію, секунда, і хвіст відкинув мене на землю, але мета була досягнута. Блимаючи очі, мирно спостерігали за моїми рухами із вигідної позиції. Моїх долонь.

Ящірка закинула голову верх та почала принюхуватись, намагаючись вичислити мене по аромату. Повільно відійшовши назад, я приготувався до нової атаки. Вона мене не бачить, але добре чує, тим паче в неї чудова здатність до нюху. Повертаючи голову в мій напрямок, вони стрибнула, повалив мене на пісок, намагаючись прокусити артерію роздвоєною головою. Насилу утримуючи вагу тварюки, я вдарив їй в черево, звідки почали висовуватись червоні ікла. Я забув про один з її козирів, здавалось що все тіло ящірки складається з пащі. Я вдарив її в мармизму та відкинув від себе, даруючи собі можливість підвестись на ноги. Ящірка вирішила продовжити поєдинок, і знову стрибнула на мене. Я різко потягнув на себе пійманий хвіст, ударом поваливши на землю. Після, встромив вістря ножа в тіло, до хрусту пальців. Ящірка вирішила підвестись, але мій черевик наказав їй лягати спати. Я не мав бажання продовжувати бій.

Віддихавшись, я почав вивчати мертве тіло. Ящірка трохи відрізнялась від своїх родичів в першу чергу розмірами, але залишалась такою ж безмозкою тварюкою, маючи непогану фізичну силу. Витягнув ніж з лапи, я відчикрижив хвіст, єдине що можна їсти. Причепив його на сумку,  надаючи можливість трохи підсохнути, я дістав невелику лопату, заховати тіло. Кожен хто має хоч трохи розуму, може зрозуміти від чого загинула ящірка. А в них достатньо розуму і на більші речі.

Продовжуючи свій рух, мене гріло крім сонця також думка про вечерю. Я не мав крихти в роті третій день, тому приготувати прожарений до хрумкої скоринки соковитий хвіст ящірки, не поганий варіант у подорожі. Бувало й гірше. Тепер, мені потрібно було частіше придивлятись на небо, але мій досвід шепотів, що принаймні тут, я не зустріну проблем. Пейзажі потроху змінились, і частіше на моєму шляху були величезні каменюки.

Сонце заховалось за горизонт, перефарбував небо у червоний, як раз біля гір. Я спокійно заліз на верхівку, хай і не з розмірів Евересту. Я пам’ятав розповіді про легендарну гору.
Недалеко сяяли  різнокольорові точки. Це було місто, і там дійде кінця моя робота. Принаймні одна з них. На плоскій поверхні знаходився невеликій камінь нагадуючи застиглий гриб, роблячи мені потрібний навіс над головою. Поклавши сумку та свою лютню на землю, я з полегшенням зітхнув. Хочеш або ні, важкість на плечах нагадує про себе. Витягнувши з нагрудної кишені невеликий темний трикутник, я кинув його під ноги. З початку був лише невеликий дим, та через декілька секунд відбуваються чари, якщо не розумієш склад пристрою. Трикутник оповили сині язики полум’я почавши його облизувати, надавши мені тепло та вдосталь жару для їжі. Насадив шматок просохлого хвоста на ніж, я поклав свою вечерю у вогонь.

За лісом було чути шум, якій супроводжувала слабка вібрація, котра розповсюджувалась по тілу. Місто привертало увагу своїм сяйвом, оманюючи глядачів в своїй безпеці. Якщо вибирати між пустелею заселеною різноманітними тварюками та закритим містом, я оберу перше.
– Ти й надалі будеш продовжувати мовчати? – запитав я, повернувшись до сумки. Лютня на секунду засвітилась червонястим світлом, та замигав гриф, але відповіді не було.
 Та годі тобі, досить! – продовжував я, перевіряючи хвіст ящірки. – Я не мав наміру тебе образити. Але трохи подумай, як мені потрібно реагувати в тій ситуацій? Ти нас мало не розкрила.
– Я тримала все під контролем, – швидко відповіла лютня.
Трохи присунувшись до вогню, я приліг на землю. Сьогодні небо було чистим, тому я з радістю почав роздивлятись зірки.
– Тобто, ти кажеш, що почати галасувати на всю пельку, це тримати ситуацію під контролем? – запитав я з усмішкою.
 Я відлякувала їх! Вони бояться галасу!
 І тим самим галасом, ти майже розкрила нас,  зітхнувши зазначив я, повернувшись обличчям до лютні. – Наступного разу, не треба так робити, домовились? Якщо навкруги шукачі і я ховаюсь – так треба.

Знявши з вогню прожарений хвіст, я вчепився в нього зубами, та почав зосереджено жувати жорстке м'ясо. На смак як жаба, але більш соковите. Проковтнувши шматочок, я подивився на місто. Як же я не хочу туди йти. За кожним променем світла ховається штучне життя. У кожному вікні, зустрічні очі будуть оцінювати тебе як здобич, і єдине бажання очей, це встигнути донести інформацію раніше за інших. Мене тішила наявність інших людей, не бажаючих миритись з новими стандартами, але таких було вкрай мало. Частіше за все, це любителі нових брязкалець, готові продати навіть свою сім'ю.
– Не думаю, що вони залишать спроби нас знайти, – промовила лютня.
– Ми знали, на що йдемо, – відповів я, продовжуючи насолоджуватись їжею. Зрештою звикаєш до всього.

Відчувалась помітна вологість, натякаючи на швидку зміну погоди. Ледь помітно почала грати музика. Цю мелодію я часто награвав, коли відчував апатію, або сумував. Перебираючи струни, пісня тягнулась все далі, затягуючи мене, несучи кудись далеко мої думки. Так, ми знали ціну, і знали результат.

Я прокинувся від крапель холодного дощу, вмиваючи обличчя. За хмарами не видно було сонця, але і так зрозуміло, настав ранок. Я дістав зубну щітку та стакан, набрати дощової води. Привівши себе до ладу та почистивши зуби, я склав сумку, начепив на неї лютню. Настав час.
– Як спалося? – запитала вона.
– Непогано. Сновидінь не вистачало, – відповів я, як звичайно, нашим ранковим ритуалом. 

Так сталося, мене не відвідують сни. Мені не заважає, але можливо це проблема.
Спуск не зайняв багато часу, хоча пару разів я все ж такі послизнувся. Я опинився внизу. Ліс зустрів нас своєю музикою. Тут не жили звірі , але кожне дерево, лист, гілка, звучали по – своєму, від ударів дощу стаючи нотою.

– Ти це чуєш? – поцікавився я.
– Ні. Все спокійно, тут нікого нема. Я попереджу, не хвилюйся.
– Я не про це, – відмахнувся я. – Мелодія. Невже ти цього не чуєш?
– Ну… Є якийсь алгоритм, я не заперечую.
– А, ну так. Я забув, адже в тебе немає музичного слуху, – усміхнувшись, промовив я.
– А ти, не можеш просканувати об'єкти в радіусі чотирьохсот метрів. Я ж не кажу тобі про це, – пролунав дратівливий голос.
– Так – так, але ти не замислювалась, що в цьому є якась карма? Ти музичний інструмент, але не можеш почути мелодію?

Відповіді не прозвучало. Я не хотів її образити,  вона це знає. Ми кілька років є супутниками в дорогах, і я радий її товариству. Скільки разів вона витягала мене з проблем. Напевно, це найкраща підтримка, про яку я знаю. Хоча іноді ми не проти один над одним поглузувати. До того ж є успіхи. Вона почула закономірність в звучанні, а це вже гарний крок вперед.

Дощ не припиняв лити, приховуючи мої кроки, та намочив одяг. Запах мокрого дерева і трави паморочить, тому я зупинився вдихнути його глибше. Зараз я відчував життя. Пройшовши свій умовний знак з двох дерев, які наче обіймались, я став обережнішим, прислухаючись до будь-яких звуків. Тепер потрібно бути вкрай уважним, почалася межа, царство жуків.

– Ти щось бачиш? – запитав я пошепки.
– Двісті метрів, п’ять годин, рухається об'єкт. Не в нашу сторону, – заспокоїв мене голос.
 Навколо мене утворилась червоного кольору, голографічна мапу, показуючи як рухається точка. Загостривши свої почуття і поглядаючи  на мапу, я рушив у бік куполоподібного світіння, що накривало все місто. Незважаючи на допомогу лютні та її мапи, не варто забувати про свої вроджені технології .

Я рухався швидкими перебіжками між деревами та сухими гілками. Шум жуків починав давити на нерви, але я намагався не помічати цього. На секунду здалося, що мене виявили, на щастя почуття швидко минуло. Механічна потвора, більше схожа на жука з сумішшю скорпіона, продовжувала рухатися, віддаляючись з мого виду, прямуючи в сторону гір.
Мапа спалахнула яскравим кольором, показуючи нову точку, в декількох кроків від мене. 

Перекрутившись на землі, я сховався під колодою. Я не бачив жука, лише чув і поглядав на мапу. Він на секунду зупинився над моєю головою. У цей момент я радів, що встиг сховатися. Ні, я не боявся його, адже можу з легкістю знищити обох механічних потвор, а дощ стане моєю тіню. Але перебуваючи на кордоні входу, я можу себе видати, і ось тоді сюди вилітати кілька десятків наглядачів. Біс знає, але їх приваблює це місто, і чому тільки навколо нього повзає металева варта, я не знав. Люди не можуть вийти за його кордон, та і не думаю, що хтось виявить бажання. Я пам'ятаю, як кілька хлопців намагалися втекти, і пам'ятаю, що від них залишилося. Тут було щось серйозніше. І якого диявола? Саме зараз мені потрібно потрапити в один з найбільш мерзенних міст. Я хотів би опинитися в іншому, там, де мене завжди раді бачити…

Комаха зростом з мене, махнув своїм хвостом та попрямував до гір. Швидко піднявшись, я впевнено, не піднімаючи багато шуму, рушив далі. Більше мені не зустрічалися жуки. Через кілька годин я опинився біля електричного щита. Я придивився, ніби все вірно. Так, ось стоїть обгорілий шматок дерева, а через сірі розводи куполоподібного щита я роздивився невеликий квадрат, схожий на стіл. Дощ продовжував поливати, тому було складно побачити як в мою сторону рушив силует.

– Затримуєшся, – пролунав басовитий голос. Силует став ближче, чоловік підійшов до бар'єра, але тримав пристойну відстань. – Я кожен день сюди ходжу, і злі язики почали говорити. Гадаю, ти чудово розумієш, на що здатний дурний язик.
– І дурні думки. Так, я розумію, – відповів я тихим голосом. – Довелось трохи затриматись. Біси відновили полювання.

Я озирнувся через плече. Мені здалось, ніби наступили на суху гілку.

– Тоді давай швидше рухай, – пролунав нервовий голос. – Обговоримо все на місті.
– Боїшся, що нас помітять?
– Боюся, що помітять мене.

Я оглянув очима енергетичний купол. Він накривав все місто, мені завжди ставало погано від цієї думки. Клітка. Вдихнувши в легені повітря, я повільно переступив через сіру стінку. Як звичайно, я відчув невеликий поштовх схожий на легкий удар струму. Опинившись по той бік, карта повільно розтанула. Дякую, тут немає потреби в ній. Дощ припинився, але я знав, за стіною він все ще льє.
–  Як завжди дотримуєшся своїх звичаїв? –  запитав мене Алор.
–  Я завжди шаную традиції.
–  А спізнюватися це теж частина твоїх традицій? Ходімо швидше, тут не далеко. Сподіваюся, ти ще не забув, де ми живемо?

З вікон почали визирати очі, натякаючи, що треба якомога швидше ретируватися.
–  Я завжди запам'ятовую дорогу, –  відповів я, крокуючи за Алором.
– Як знати, тебе не було досить довго. Обережніше! –  промовив Алор, і відштовхнув мене до стінки, приховавши в тіні. Повз нас пройшов загін людей в чорній уніформі. Один з них озирнувся. Я помовчував.
– Все гаразд? – поцікавився він, примруживши очі в мою сторону, але явно не помічаючи.
– Так, цілком, – відповів Алор, нервово облизуючи губи. – Вийшов прогулятися ввечері. Така погода, ви розумієте. Свіже повітря.
– Зараз не час для прогулянок, – промовив хлопець у чорному, стискаючи світло – зелену палицю. Я прекрасно пам'ятав, на що здатна ця річ. Ось тільки не пригадаю, хто з людей може ними користуватися. Тільки Біси володіли такою зброєю.
– Кроуд! Не відставай! – крикнув інший хлопець із загону.
– Ідіть додому, – прокричав Кроуд, і спішно рушив до своїх. Як тільки вони зникли за рогом, я вийшов. Алор був мокрий, і посмикував рукою. Так було кожного разу, як тільки він починав нервувати.
– Це ще хто такі? – запитав я, поглядаючи у бік загону.
– Ти багато чого не знаєш. Тут відбулися деякі зміни. Давай швидше. Підемо провулками, можливо так ми не потрапимо на очі нижчім, – вимовив Алор та швидко завернув за ріг, що було дивно з його то вагою. Йому було років сорок, і він набрав пристойно ваги як для свого зросту.
– Нижчі? Ви їх так називаєте?
– Це довга історія. Скажи, як йдуть справи, в інших містах?
– Алор, ти знаєш, я не можу говорити. Тільки балада, – відповів я, ледве встигаючи за ним. А він добряче жене.
– Так, твій побічний ефект. Я пам'ятаю, просто вирішив перевірити.

Місто здавалося спало, але з ненових вікон я помічав як визирають обличчя. Кожен стежив за своїм сусідом, сусід за братом, і в будь-яку хвилину міг доповісти, оступися ти лише на крок. Сірі будинки та вулиці освітлювалися не природним світлом. Іноді біля нас пробігали машини, що віддалено нагадують людей, і несли металеві коробки з жовтим символом серця. Коробки з нагородами.
Сяючі труби перепліталися між собою, утворюючи на стінах синього кольору – павутиння, через яку рухалися душі та бажання. Кожного разу необхідно дивитися під ноги, побоюючись наступити на купи сміття. Найвеличніше місто з усіх було брудним і нікчемним. Напевно, при світлі сонця, він міг бути більш дружелюбним для очей, але тут є тільки два стани. Вечір і глибока ніч.

Купол, що накриває всю територію, крім замкнених дверей для людей служив так само і замком для сонця. Це було моє не улюблене місто, з усіх. Тут в кожній дитині вирощують ненависть до сусіда, змушують любити технології і поклонятися уявним богам. Кожна людина була привчена віддавати крім денної норми, ще й додаткову частину своєї душі. Вони продають її як найбруднішу повію, а після, захоплено хизуються своїми престижними і дорогими речами, які завтра можуть забрати. Адже за тобою завжди стежать.

– Ми майже на місці, – пролунав глухий голос Алора. Він зупинився подивитися на мене. Його обличчя освітилося синюватим кольором від вивіски на стіні будинку. На одну мить я подумав, що переді мною стоїть мрець. На вивісці посміхалася дівчина і тримала в одній руці невеликий прозорий флакон. 
«Більше даєш – на довше береш» – блимав текст.
– Я за тобою, рухай.
– Ти навіть не уявляєш, які речі тут відбуваються. Стій!Хоча ні, все в порядку. Тепер все змінилося, – продовжив Алор, ведучи мене через провулки. – Після твого відходу, ще довгий час шукали причину, але так і не знайшли.
– Ми тоді його добре сховали, – сказав я, злісно посміхнувшись. «У Алора дивно б'ється серце», почув я, тільки для мене голос лютні.
– Так, але після нього у людей почали з'являтися бажання. Дивні бажання, хочу зауважити. Так, зараз наліво. Ти сподіваюся не проти, якщо ми зайдемо не через центральний вхід? Мені не потрібні нові чутки, – розгублено вимовив Алор і повернувшись у бік старої будівлі.
– Нічого не маю проти.
За нами було чутно людей та удари. Схоже, що когось лупцювали. «Ні, це не твоя справа!», – пролунав злий голос лютні.
– Треба швидше рухатись, – промовив я, поглядаючи по сторонах. Я відчував всім своїм тілом, що тепер стало небезпечно, не тільки для мене. Через кілька секунд ми почули кроки, що наближались до нас. У Алора почала помітно сіпатися рука, ми трохи прискорили рух. Пройшовши кілька вулиць, завернули, нас очікував глухий кут.
– Це в твої плани входило? – запитав я, поглядаючи назад.
– Не відволікай мене! Ти ж казав, що все запам’ятовуєш!
Алор почав вводити по цеглинах долонями.
– Та де ж він чорт його забирай, – роздратовано сказав він.
– Не згадуй їх, ще прибіжать.
– Та іди ти. Я давно казав, треба замінити замок. Ось! – крикнув Алор, і натиснув на один з виступів. Він засвітився, і охопив його руку зеленим світлом. Пролунав легкий хлопок, стіна безшумно від'їхала, відкриваючи освітлений прохід. Як тільки ми зайшли, стіни стала на місце. Вузький коридор був висвітлений білим світлом, від чого очі, які звикли за останні пів години до темряви, почали відчувати біль. Я зняв окуляри.
– Це було майже… – промовив Алор, видихаючи повітря. – Таке враження, що тебе шукають.
– Я теж так подумав, коли побачив жуків, – сказав я, поправляючи сумку.
– Вони й так начебто завжди там бувають, або я не правий? – здивовано, глянув на мене Алор.
– Але рідко виходять за свій кордон . Вони рухалися в бік гір, якраз де я заночував.
Кілька хвилин ми дивилися на двері. Щось відбувається, знати б тільки що саме.
– Будь – якому випадку ти тут, і я цьому радію. Ходімо.

Я не підозрював, як втомився за цей час. Рухаючись по білому коридору, ми дійшли до сталевих дверей. Алор доторкнувся до неї, вона відкрилася. За нею виявилась звична підпільна забігайлівка, тільки без вікон, напхана різною електронікою і розписаними на стінах малюнкам , що нагадують якісь древні руни і письмена. Я знав, для чого вони тут, і як їх використовують. З іншого боку знаходились так звані «парадні» двері, але знали про ці двері, окремі особи.
Приміщення було невелике, але тут завжди було людей рівно стільки, скільки може вміститися. З моїм появленням, буде більше. Столи світилися неоновими променями, і схоже, що я всередині якоїсь прикраси. За столами сиділи люди, ті самі хто хоче жити інакше. Серед них я бачив дітей, це мене сильно здивувало. Тут рідко бувають маленькі мешканці міста. Привести їх сюди, це взяти велику відповідальність, адже тепер у них зовсім інша доля. Господиня цього таємного закладу, принесла дівчинці щось смачне. Кожна страва на столі дорого коштує, адже має свою, зависоку ціну. Більша частина присутніх, може з легкістю розкрити коробки з душею, або перенаправити поставку в інше місце. Але роблять це з великою обережністю, адже якщо взяти занадто багато  віддати повинен буде кожен у ще більшому розмірі. Деякі цього просто не витримають. Душа вічна, але ділити її на ще менші шматочки – ризиковано. Це був якийсь не гласний закон людей перехрестя.

Алор підійшов до стійки, і вказав на мене пальцем, щось промовляючи Мерг. Вона одна з власників цього закладу. Мерг посміхнулася, і рушила в мою сторону. Втомлений, я зняв з плечей сумку, кидаючи її на диван біля стіни. Після, я обережно поклав поруч лютню.
– Невже сам бард відвідав наші краї? – радісно прокричала Мерг, обіймаючи мене . Люди озирнулись, втупившись в нашу сторону.
– Ще б не відвідав – буркнув Алор. – Я всі крихти своїх нервів розгубив, поки його чекав.
– Піди й налий собі випити, я пригощаю, – вимовила Мерг, відпустивши мене з обіймів. Незважаючи на її досить похилий вік, хватка в неї була сильніше ніж у чоловіка. Алор пішов до бару.
– Ходімо сядемо. Ти хочеш їсти?
– Не відмовлюсь.
– Ну що, гадаю вночі тут буде все забито. Як – ніяк, сам бард відвідав нас. Сідай тут, – провела Мерг до столу, і посадила біля сцени. Саме на ній я буду виступати. – Айр, принеси їжі.

Молода дівчина, років вісімнадцяти, пішла на кухню, і через пару хвилин на моєму столі лежали овочі, притрушені спеціями, з шматком соковитого м'яса. Я жадібно накинувся на їжу. Мерг показала пальцем принести нову порцію. Тут не було іншої їжі крім овочів. Кожне місто виготовляє свою продукцію, і рідко бачить чужу, хоча є можливість домовитися за додаткову плату. Завдяки деяким вмінням, тут було всього вдосталь.
Повільніше, так ти не встигаєш зрозуміти що їси, посміхнувшись, мовила Мерг, поклавши руку на плече.
Вибач, – дожовуючи, промовив я. – Хвіст ящірки, це останнє що я їв. Алор казав місто змінилось. Що трапилося?
– Вулиці самі вирішили, що робити, і як жити, – відвернувшись, гірко промовила Мерг. – Як там Джентілескі? Чи не набридає в дорозі?
Ні. Я радий її товариству. До того ж, вона допомагає мені розповідати про світ. Як я вмію, відповів я, подивившись на лютню. Ентіл на кілька секунд засвітилась.
Дивно, що такі предмети як вона - існують, з іронією промовила Мерг, дивлячись на лютню.
Сама предмет, відгукнулася Ентіл.
І як завжди, вона гостра на язик. Вона полюбляє розмовляти тільки з тобою, засміявшись відповіла Мерг. То що, коли чекати твого виступу?

Я доїв другу порцію. Мій шлунок почав дикий та радісний танок щастя, його нагодували нормальною їжею. Задоволений, я оглянув сцену, допиваючи гарячий чай. Гадаю, я маю  декілька годин на відпочинок.
Мерг, можливо я трохи посплю. Моя кімната вільна?
Ми завжди чекаємо тебе. Зараз я покличу Айру, вона проведе тебе. Знаєш... Я дуже зраділа, коли ти переступив поріг. Алор говорить у тебе важлива новина. Сподіваюсь, вона викличе у мене радість. Як ти, неголосно промовила Мерг, і пішла на кухню.

Я помітив на її обличчі сльози. Іноді мені здається, що я новий Прометей, котрий несе живий вогонь, або світло. У кожному місті мене чекають люди та особиста кімната. Дітям, розповідають про мене, а деякі намагаються переспівати мої балади, перетворивши їх в казку на ніч. Можливо, настане день, і я сам напишу дитячу баладу.

Можемо іти, все готово, промовила молода дівчина на ім'я Айра. Коли я бував тут востаннє, її не було, але обличчя було знайоме. Я взяв сумку та лютню, кивнув Алору біля стійки та пішов наверх за дівчиною.
Ти справді той самий бард? зніяковіло запитала мене дівчина, ведучи через невеликий коридор.
Так мене називають.
А я Айра, дівчина повернулася в мою сторону, і посміхнулась. Ти мене не пам'ятаєш, коли ти був тут востаннє, я була малою дитиною. А як тебе кличуть насправді? Адже в тебе є ім’я?
Айра ... Це не ти випадково ридала кожен раз, як тільки я приходив? ігноруючи, запитав я.
Я… Дідько, краще б ти не пам'ятав мене, відповіла дівчина, і вкрилась червоними плямами.
Все гаразд.
Ось ми і прийшли, почувайся як вдома. Кімната маленька, але зручна. Я тільки вчора прибирала тут, Айра відкрила двері.

Я пам'ятав ці стіни та емоції якими вони були просякнуті. Пройшовши до кімнати, я поклав сумку на підлогу. Для друга знайшлось інше місце. Поклавши лютню, тумба засвітилась жовтим кольором. Я присів на ліжко, і та так само спалахнула, в той час як мої сили остаточно згасли.
Дякую, відповів я.
–Як тільки ти відпочинеш, будемо раді тебе послухати, відповіла Айра, і закрила двері. 

Кімната заповнилась тишею. Я ліг, втупившись в одну точку. Стеля ледве світилась, десь перегоріли діоди, і над головою у мене були штучні зорі. Я не полюбляв це місто, але мав теплі почуття до тутешніх гостей.
 Про що ти думаєш?   задала питання Ентіл.
 Я втомився.
 Шлях був довгим, та ми тут. Ти радий?

Не відповідаючи, я закрив очі. Через кілька секунд ліжко згасло, і кімната наповнилась темрявою,чудово копіюючи мої сни. Я впав у яму наповнену густим мороком. Він засмоктував мене з приголомшливою швидкістю, віддаляючи мене далеко за межі кімнати. У світ темних матерій. Саме такі, мої сни.