Критерій Дозуа. Глава 1.

/
0 Comments


Крокуючи по розпеченому піску, я поринув у роздуми. Чому з тисячі паралельних історій та рішень, людство обрало одну з най непередбачуваних? Чому ми обрали історію з єдиним плином подій?
За весь час існування, ми не мали свободи, не мали право на вибір. Ще в часи зародження планет та першими поселеннями, нас записали до рабів.

Я також був в деякому сенсі рабом, адже не можу прожити без повітря, загину від голоду та зневоднення. Також, в мене є потреби у міцному сні, хоча цей пункт я успішно ігнорую. Але зараз, залишаючи чіткі кроки на піску, помираючи від спеки, я як ніколи усвідомив важливість кисню, який закривав собою мій голод. Декілька днів пустелею безперервно мандрували піщані бурі, не залишаючи місце свіжому повітрю. Маска не дуже рятувала, її вже давно потрібно замінити, тому я радів сьогоднішній погоді. Недалеко від мене лежав величезний, схожий на щось інопланетне  корабель, вкритий тоннами піску. Із під землі було чутно гул, який напливами ставав сильним, і так само зникав. Через стільки часу, ніхто не може зрозуміти що це за технології, навіть Біси. У більшої частини людей, цей гул викликає помітні проблеми, але за примхливою долею, я був одним із небагатьох, кому плювати на багато явищ планети.

Я зупинився під палючим сонцем, звірити свій шлях за допомогою компаса та променями світла. Сьогодні я довірю лише собі. Переглянув інформацію, мої ноги обережно почали новий шлях, у потрібному напрямку. Так, я можу використати статичний сенсор та прокласти шлях без марних зусиль, або увімкнути геометричну мапу, та я не потребую цього. Я чудово орієнтувався на місцевості, до того ж техніка має звичай виходити з ладу, а ще, я її не полюбляю. Я покладаюсь лише на одну.

Сонце в зеніті, від чого спека прокидалась з кожною секундою, змусивши мене зупинитись та випити води, освіживши своє горло. В день, пустеля стає не найкращим місцем для прогулянок, але інформація не може чекати. Якомога швидше я маю її донести, я забагато втратив часу.
З декількох варіантів, я можу обрати лише один. Ніч накриє мене ковдрою від спеки, в той же час я буду іти як світлячок, блимаючи на всю пустелі, наче кричати, що я тут. В цих місцях бродять багато потвор бажаючих пустити мені кров, тому надавати їм ще однієї можливості, я не бажав. Єдине рішення, крокувати серед піску та оманливого міражу. Але часу на самообман в мене не було.

Вдалині я помітив обриси скелястих гір. Каміння кричало, що я майже дійшов до своєї мети. Піднявшись на невелику піщану гору, я вийняв бінокль, оглядаючи мою ціль, шукаючи небезпеку або проблему, котра може мені зустрітись. Дивлячись на небо, очі інстинктивно примружились, забув про окуляри. Птахів не було в небі, але мене хвилювало інше. Декілька годин тому, я  чув як летять наглядачі, і це було дивно. Вони не бувають в цих краях, що мене цілком влаштовувало. Я можу пригадати кілька випадків коли вони були за кордоном. Тепер немає потреб їм виходити із своїх маєтків, адже все що потрібно, приходить до них само.

Периферійним зором я помітив об’єкт, котрий направлявся в мій напрямок. Маючи багатий досвід я присів, повернув голову у напрямок руху, та намагався зрозуміти, що мене чекає. Швидкість та манера руху підказувала що це ящірка середніх розмірів, та якщо не помиляюсь, зростом мені доходить до пояса. Червоний колір розповів про приналежність до чотирьохпалих, але не менш небезпечних аніж інші. Повільно, я відійшов назад, дістаючи ніж, та продовжуючи спостерігати за реакціями звіря, котрий швидкими ривками направлявся до мене.

Ящірка, висолопивши роздвоєний язик, обережно наближалась до мене, маячи намір стрибнути. Вони завжди діють по наведеній схемі. Вчепившись в горлянку своєї жертви, починають обіймати тіло хвостом, намагаючись розламати кістки. На секунду мені стало цікаво, що вони вважають за краще на сніданок. Голод поселився у надійному кутку мого мозку. Але в одному я був впевнений. Сьогодні, я не стану їжею. Рука стискала ніж, коліна зігнулись.

 Нумо! Давай!

Почувши голос, моя здобич витягнулась у повний зріст, та розсунувши свій череп пирснула в мене отрутою, намагаючись поцілити в ноги. Я ухилився, пісок почав тихо шипіти покриваючись зеленою піною. Помітно засмутившись, вона фиркнула. Розділив надвоє тіло та  виставивши ікла, вона кинулась на мене. Я швидко відскочив вліво, жбурнув ножа у голову тварини.

 А щоб тебе!

Ніж застряг в лапі рептилії, вкрай її розізливши. Витягуючи запасний ніж із черевика, я швидким ривком опинився біля ящірки, та почав виколювати їй очі. Тиск у скронях та гидке шипіння ящірки злились в єдину какофонію, секунда, і хвіст відкинув мене на землю, але мета була досягнута. Блимаючи очі, мирно спостерігали за моїми рухами із вигідної позиції. Моїх долонь.

Ящірка закинула голову верх та почала принюхуватись, намагаючись вичислити мене по аромату. Повільно відійшовши назад, я приготувався до нової атаки. Вона мене не бачить, але добре чує, тим паче в неї чудова здатність до нюху. Повертаючи голову в мій напрямок, вони стрибнула, повалив мене на пісок, намагаючись прокусити артерію роздвоєною головою. Насилу утримуючи вагу тварюки, я вдарив їй в черево, звідки почали висовуватись червоні ікла. Я забув про один з її козирів, здавалось що все тіло ящірки складається з пащі. Я вдарив її в мармизму та відкинув від себе, даруючи собі можливість підвестись на ноги. Ящірка вирішила продовжити поєдинок, і знову стрибнула на мене. Я різко потягнув на себе пійманий хвіст, ударом поваливши на землю. Після, встромив вістря ножа в тіло, до хрусту пальців. Ящірка вирішила підвестись, але мій черевик наказав їй лягати спати. Я не мав бажання продовжувати бій.

Віддихавшись, я почав вивчати мертве тіло. Ящірка трохи відрізнялась від своїх родичів в першу чергу розмірами, але залишалась такою ж безмозкою тварюкою, маючи непогану фізичну силу. Витягнув ніж з лапи, я відчикрижив хвіст, єдине що можна їсти. Причепив його на сумку,  надаючи можливість трохи підсохнути, я дістав невелику лопату, заховати тіло. Кожен хто має хоч трохи розуму, може зрозуміти від чого загинула ящірка. А в них достатньо розуму і на більші речі.

Продовжуючи свій рух, мене гріло крім сонця також думка про вечерю. Я не мав крихти в роті третій день, тому приготувати прожарений до хрумкої скоринки соковитий хвіст ящірки, не поганий варіант у подорожі. Бувало й гірше. Тепер, мені потрібно було частіше придивлятись на небо, але мій досвід шепотів, що принаймні тут, я не зустріну проблем. Пейзажі потроху змінились, і частіше на моєму шляху були величезні каменюки.

Сонце заховалось за горизонт, перефарбував небо у червоний, як раз біля гір. Я спокійно заліз на верхівку, хай і не з розмірів Евересту. Я пам’ятав розповіді про легендарну гору.
Недалеко сяяли  різнокольорові точки. Це було місто, і там дійде кінця моя робота. Принаймні одна з них. На плоскій поверхні знаходився невеликій камінь нагадуючи застиглий гриб, роблячи мені потрібний навіс над головою. Поклавши сумку та свою лютню на землю, я з полегшенням зітхнув. Хочеш або ні, важкість на плечах нагадує про себе. Витягнувши з нагрудної кишені невеликий темний трикутник, я кинув його під ноги. З початку був лише невеликий дим, та через декілька секунд відбуваються чари, якщо не розумієш склад пристрою. Трикутник оповили сині язики полум’я почавши його облизувати, надавши мені тепло та вдосталь жару для їжі. Насадив шматок просохлого хвоста на ніж, я поклав свою вечерю у вогонь.

За лісом було чути шум, якій супроводжувала слабка вібрація, котра розповсюджувалась по тілу. Місто привертало увагу своїм сяйвом, оманюючи глядачів в своїй безпеці. Якщо вибирати між пустелею заселеною різноманітними тварюками та закритим містом, я оберу перше.
– Ти й надалі будеш продовжувати мовчати? – запитав я, повернувшись до сумки. Лютня на секунду засвітилась червонястим світлом, та замигав гриф, але відповіді не було.
 Та годі тобі, досить! – продовжував я, перевіряючи хвіст ящірки. – Я не мав наміру тебе образити. Але трохи подумай, як мені потрібно реагувати в тій ситуацій? Ти нас мало не розкрила.
– Я тримала все під контролем, – швидко відповіла лютня.
Трохи присунувшись до вогню, я приліг на землю. Сьогодні небо було чистим, тому я з радістю почав роздивлятись зірки.
– Тобто, ти кажеш, що почати галасувати на всю пельку, це тримати ситуацію під контролем? – запитав я з усмішкою.
 Я відлякувала їх! Вони бояться галасу!
 І тим самим галасом, ти майже розкрила нас,  зітхнувши зазначив я, повернувшись обличчям до лютні. – Наступного разу, не треба так робити, домовились? Якщо навкруги шукачі і я ховаюсь – так треба.

Знявши з вогню прожарений хвіст, я вчепився в нього зубами, та почав зосереджено жувати жорстке м'ясо. На смак як жаба, але більш соковите. Проковтнувши шматочок, я подивився на місто. Як же я не хочу туди йти. За кожним променем світла ховається штучне життя. У кожному вікні, зустрічні очі будуть оцінювати тебе як здобич, і єдине бажання очей, це встигнути донести інформацію раніше за інших. Мене тішила наявність інших людей, не бажаючих миритись з новими стандартами, але таких було вкрай мало. Частіше за все, це любителі нових брязкалець, готові продати навіть свою сім'ю.
– Не думаю, що вони залишать спроби нас знайти, – промовила лютня.
– Ми знали, на що йдемо, – відповів я, продовжуючи насолоджуватись їжею. Зрештою звикаєш до всього.

Відчувалась помітна вологість, натякаючи на швидку зміну погоди. Ледь помітно почала грати музика. Цю мелодію я часто награвав, коли відчував апатію, або сумував. Перебираючи струни, пісня тягнулась все далі, затягуючи мене, несучи кудись далеко мої думки. Так, ми знали ціну, і знали результат.

Я прокинувся від крапель холодного дощу, вмиваючи обличчя. За хмарами не видно було сонця, але і так зрозуміло, настав ранок. Я дістав зубну щітку та стакан, набрати дощової води. Привівши себе до ладу та почистивши зуби, я склав сумку, начепив на неї лютню. Настав час.
– Як спалося? – запитала вона.
– Непогано. Сновидінь не вистачало, – відповів я, як звичайно, нашим ранковим ритуалом. 

Так сталося, мене не відвідують сни. Мені не заважає, але можливо це проблема.
Спуск не зайняв багато часу, хоча пару разів я все ж такі послизнувся. Я опинився внизу. Ліс зустрів нас своєю музикою. Тут не жили звірі , але кожне дерево, лист, гілка, звучали по – своєму, від ударів дощу стаючи нотою.

– Ти це чуєш? – поцікавився я.
– Ні. Все спокійно, тут нікого нема. Я попереджу, не хвилюйся.
– Я не про це, – відмахнувся я. – Мелодія. Невже ти цього не чуєш?
– Ну… Є якийсь алгоритм, я не заперечую.
– А, ну так. Я забув, адже в тебе немає музичного слуху, – усміхнувшись, промовив я.
– А ти, не можеш просканувати об'єкти в радіусі чотирьохсот метрів. Я ж не кажу тобі про це, – пролунав дратівливий голос.
– Так – так, але ти не замислювалась, що в цьому є якась карма? Ти музичний інструмент, але не можеш почути мелодію?

Відповіді не прозвучало. Я не хотів її образити,  вона це знає. Ми кілька років є супутниками в дорогах, і я радий її товариству. Скільки разів вона витягала мене з проблем. Напевно, це найкраща підтримка, про яку я знаю. Хоча іноді ми не проти один над одним поглузувати. До того ж є успіхи. Вона почула закономірність в звучанні, а це вже гарний крок вперед.

Дощ не припиняв лити, приховуючи мої кроки, та намочив одяг. Запах мокрого дерева і трави паморочить, тому я зупинився вдихнути його глибше. Зараз я відчував життя. Пройшовши свій умовний знак з двох дерев, які наче обіймались, я став обережнішим, прислухаючись до будь-яких звуків. Тепер потрібно бути вкрай уважним, почалася межа, царство жуків.

– Ти щось бачиш? – запитав я пошепки.
– Двісті метрів, п’ять годин, рухається об'єкт. Не в нашу сторону, – заспокоїв мене голос.
 Навколо мене утворилась червоного кольору, голографічна мапу, показуючи як рухається точка. Загостривши свої почуття і поглядаючи  на мапу, я рушив у бік куполоподібного світіння, що накривало все місто. Незважаючи на допомогу лютні та її мапи, не варто забувати про свої вроджені технології .

Я рухався швидкими перебіжками між деревами та сухими гілками. Шум жуків починав давити на нерви, але я намагався не помічати цього. На секунду здалося, що мене виявили, на щастя почуття швидко минуло. Механічна потвора, більше схожа на жука з сумішшю скорпіона, продовжувала рухатися, віддаляючись з мого виду, прямуючи в сторону гір.
Мапа спалахнула яскравим кольором, показуючи нову точку, в декількох кроків від мене. 

Перекрутившись на землі, я сховався під колодою. Я не бачив жука, лише чув і поглядав на мапу. Він на секунду зупинився над моєю головою. У цей момент я радів, що встиг сховатися. Ні, я не боявся його, адже можу з легкістю знищити обох механічних потвор, а дощ стане моєю тіню. Але перебуваючи на кордоні входу, я можу себе видати, і ось тоді сюди вилітати кілька десятків наглядачів. Біс знає, але їх приваблює це місто, і чому тільки навколо нього повзає металева варта, я не знав. Люди не можуть вийти за його кордон, та і не думаю, що хтось виявить бажання. Я пам'ятаю, як кілька хлопців намагалися втекти, і пам'ятаю, що від них залишилося. Тут було щось серйозніше. І якого диявола? Саме зараз мені потрібно потрапити в один з найбільш мерзенних міст. Я хотів би опинитися в іншому, там, де мене завжди раді бачити…

Комаха зростом з мене, махнув своїм хвостом та попрямував до гір. Швидко піднявшись, я впевнено, не піднімаючи багато шуму, рушив далі. Більше мені не зустрічалися жуки. Через кілька годин я опинився біля електричного щита. Я придивився, ніби все вірно. Так, ось стоїть обгорілий шматок дерева, а через сірі розводи куполоподібного щита я роздивився невеликий квадрат, схожий на стіл. Дощ продовжував поливати, тому було складно побачити як в мою сторону рушив силует.

– Затримуєшся, – пролунав басовитий голос. Силует став ближче, чоловік підійшов до бар'єра, але тримав пристойну відстань. – Я кожен день сюди ходжу, і злі язики почали говорити. Гадаю, ти чудово розумієш, на що здатний дурний язик.
– І дурні думки. Так, я розумію, – відповів я тихим голосом. – Довелось трохи затриматись. Біси відновили полювання.

Я озирнувся через плече. Мені здалось, ніби наступили на суху гілку.

– Тоді давай швидше рухай, – пролунав нервовий голос. – Обговоримо все на місті.
– Боїшся, що нас помітять?
– Боюся, що помітять мене.

Я оглянув очима енергетичний купол. Він накривав все місто, мені завжди ставало погано від цієї думки. Клітка. Вдихнувши в легені повітря, я повільно переступив через сіру стінку. Як звичайно, я відчув невеликий поштовх схожий на легкий удар струму. Опинившись по той бік, карта повільно розтанула. Дякую, тут немає потреби в ній. Дощ припинився, але я знав, за стіною він все ще льє.
–  Як завжди дотримуєшся своїх звичаїв? –  запитав мене Алор.
–  Я завжди шаную традиції.
–  А спізнюватися це теж частина твоїх традицій? Ходімо швидше, тут не далеко. Сподіваюся, ти ще не забув, де ми живемо?

З вікон почали визирати очі, натякаючи, що треба якомога швидше ретируватися.
–  Я завжди запам'ятовую дорогу, –  відповів я, крокуючи за Алором.
– Як знати, тебе не було досить довго. Обережніше! –  промовив Алор, і відштовхнув мене до стінки, приховавши в тіні. Повз нас пройшов загін людей в чорній уніформі. Один з них озирнувся. Я помовчував.
– Все гаразд? – поцікавився він, примруживши очі в мою сторону, але явно не помічаючи.
– Так, цілком, – відповів Алор, нервово облизуючи губи. – Вийшов прогулятися ввечері. Така погода, ви розумієте. Свіже повітря.
– Зараз не час для прогулянок, – промовив хлопець у чорному, стискаючи світло – зелену палицю. Я прекрасно пам'ятав, на що здатна ця річ. Ось тільки не пригадаю, хто з людей може ними користуватися. Тільки Біси володіли такою зброєю.
– Кроуд! Не відставай! – крикнув інший хлопець із загону.
– Ідіть додому, – прокричав Кроуд, і спішно рушив до своїх. Як тільки вони зникли за рогом, я вийшов. Алор був мокрий, і посмикував рукою. Так було кожного разу, як тільки він починав нервувати.
– Це ще хто такі? – запитав я, поглядаючи у бік загону.
– Ти багато чого не знаєш. Тут відбулися деякі зміни. Давай швидше. Підемо провулками, можливо так ми не потрапимо на очі нижчім, – вимовив Алор та швидко завернув за ріг, що було дивно з його то вагою. Йому було років сорок, і він набрав пристойно ваги як для свого зросту.
– Нижчі? Ви їх так називаєте?
– Це довга історія. Скажи, як йдуть справи, в інших містах?
– Алор, ти знаєш, я не можу говорити. Тільки балада, – відповів я, ледве встигаючи за ним. А він добряче жене.
– Так, твій побічний ефект. Я пам'ятаю, просто вирішив перевірити.

Місто здавалося спало, але з ненових вікон я помічав як визирають обличчя. Кожен стежив за своїм сусідом, сусід за братом, і в будь-яку хвилину міг доповісти, оступися ти лише на крок. Сірі будинки та вулиці освітлювалися не природним світлом. Іноді біля нас пробігали машини, що віддалено нагадують людей, і несли металеві коробки з жовтим символом серця. Коробки з нагородами.
Сяючі труби перепліталися між собою, утворюючи на стінах синього кольору – павутиння, через яку рухалися душі та бажання. Кожного разу необхідно дивитися під ноги, побоюючись наступити на купи сміття. Найвеличніше місто з усіх було брудним і нікчемним. Напевно, при світлі сонця, він міг бути більш дружелюбним для очей, але тут є тільки два стани. Вечір і глибока ніч.

Купол, що накриває всю територію, крім замкнених дверей для людей служив так само і замком для сонця. Це було моє не улюблене місто, з усіх. Тут в кожній дитині вирощують ненависть до сусіда, змушують любити технології і поклонятися уявним богам. Кожна людина була привчена віддавати крім денної норми, ще й додаткову частину своєї душі. Вони продають її як найбруднішу повію, а після, захоплено хизуються своїми престижними і дорогими речами, які завтра можуть забрати. Адже за тобою завжди стежать.

– Ми майже на місці, – пролунав глухий голос Алора. Він зупинився подивитися на мене. Його обличчя освітилося синюватим кольором від вивіски на стіні будинку. На одну мить я подумав, що переді мною стоїть мрець. На вивісці посміхалася дівчина і тримала в одній руці невеликий прозорий флакон. 
«Більше даєш – на довше береш» – блимав текст.
– Я за тобою, рухай.
– Ти навіть не уявляєш, які речі тут відбуваються. Стій!Хоча ні, все в порядку. Тепер все змінилося, – продовжив Алор, ведучи мене через провулки. – Після твого відходу, ще довгий час шукали причину, але так і не знайшли.
– Ми тоді його добре сховали, – сказав я, злісно посміхнувшись. «У Алора дивно б'ється серце», почув я, тільки для мене голос лютні.
– Так, але після нього у людей почали з'являтися бажання. Дивні бажання, хочу зауважити. Так, зараз наліво. Ти сподіваюся не проти, якщо ми зайдемо не через центральний вхід? Мені не потрібні нові чутки, – розгублено вимовив Алор і повернувшись у бік старої будівлі.
– Нічого не маю проти.
За нами було чутно людей та удари. Схоже, що когось лупцювали. «Ні, це не твоя справа!», – пролунав злий голос лютні.
– Треба швидше рухатись, – промовив я, поглядаючи по сторонах. Я відчував всім своїм тілом, що тепер стало небезпечно, не тільки для мене. Через кілька секунд ми почули кроки, що наближались до нас. У Алора почала помітно сіпатися рука, ми трохи прискорили рух. Пройшовши кілька вулиць, завернули, нас очікував глухий кут.
– Це в твої плани входило? – запитав я, поглядаючи назад.
– Не відволікай мене! Ти ж казав, що все запам’ятовуєш!
Алор почав вводити по цеглинах долонями.
– Та де ж він чорт його забирай, – роздратовано сказав він.
– Не згадуй їх, ще прибіжать.
– Та іди ти. Я давно казав, треба замінити замок. Ось! – крикнув Алор, і натиснув на один з виступів. Він засвітився, і охопив його руку зеленим світлом. Пролунав легкий хлопок, стіна безшумно від'їхала, відкриваючи освітлений прохід. Як тільки ми зайшли, стіни стала на місце. Вузький коридор був висвітлений білим світлом, від чого очі, які звикли за останні пів години до темряви, почали відчувати біль. Я зняв окуляри.
– Це було майже… – промовив Алор, видихаючи повітря. – Таке враження, що тебе шукають.
– Я теж так подумав, коли побачив жуків, – сказав я, поправляючи сумку.
– Вони й так начебто завжди там бувають, або я не правий? – здивовано, глянув на мене Алор.
– Але рідко виходять за свій кордон . Вони рухалися в бік гір, якраз де я заночував.
Кілька хвилин ми дивилися на двері. Щось відбувається, знати б тільки що саме.
– Будь – якому випадку ти тут, і я цьому радію. Ходімо.

Я не підозрював, як втомився за цей час. Рухаючись по білому коридору, ми дійшли до сталевих дверей. Алор доторкнувся до неї, вона відкрилася. За нею виявилась звична підпільна забігайлівка, тільки без вікон, напхана різною електронікою і розписаними на стінах малюнкам , що нагадують якісь древні руни і письмена. Я знав, для чого вони тут, і як їх використовують. З іншого боку знаходились так звані «парадні» двері, але знали про ці двері, окремі особи.
Приміщення було невелике, але тут завжди було людей рівно стільки, скільки може вміститися. З моїм появленням, буде більше. Столи світилися неоновими променями, і схоже, що я всередині якоїсь прикраси. За столами сиділи люди, ті самі хто хоче жити інакше. Серед них я бачив дітей, це мене сильно здивувало. Тут рідко бувають маленькі мешканці міста. Привести їх сюди, це взяти велику відповідальність, адже тепер у них зовсім інша доля. Господиня цього таємного закладу, принесла дівчинці щось смачне. Кожна страва на столі дорого коштує, адже має свою, зависоку ціну. Більша частина присутніх, може з легкістю розкрити коробки з душею, або перенаправити поставку в інше місце. Але роблять це з великою обережністю, адже якщо взяти занадто багато  віддати повинен буде кожен у ще більшому розмірі. Деякі цього просто не витримають. Душа вічна, але ділити її на ще менші шматочки – ризиковано. Це був якийсь не гласний закон людей перехрестя.

Алор підійшов до стійки, і вказав на мене пальцем, щось промовляючи Мерг. Вона одна з власників цього закладу. Мерг посміхнулася, і рушила в мою сторону. Втомлений, я зняв з плечей сумку, кидаючи її на диван біля стіни. Після, я обережно поклав поруч лютню.
– Невже сам бард відвідав наші краї? – радісно прокричала Мерг, обіймаючи мене . Люди озирнулись, втупившись в нашу сторону.
– Ще б не відвідав – буркнув Алор. – Я всі крихти своїх нервів розгубив, поки його чекав.
– Піди й налий собі випити, я пригощаю, – вимовила Мерг, відпустивши мене з обіймів. Незважаючи на її досить похилий вік, хватка в неї була сильніше ніж у чоловіка. Алор пішов до бару.
– Ходімо сядемо. Ти хочеш їсти?
– Не відмовлюсь.
– Ну що, гадаю вночі тут буде все забито. Як – ніяк, сам бард відвідав нас. Сідай тут, – провела Мерг до столу, і посадила біля сцени. Саме на ній я буду виступати. – Айр, принеси їжі.

Молода дівчина, років вісімнадцяти, пішла на кухню, і через пару хвилин на моєму столі лежали овочі, притрушені спеціями, з шматком соковитого м'яса. Я жадібно накинувся на їжу. Мерг показала пальцем принести нову порцію. Тут не було іншої їжі крім овочів. Кожне місто виготовляє свою продукцію, і рідко бачить чужу, хоча є можливість домовитися за додаткову плату. Завдяки деяким вмінням, тут було всього вдосталь.
Повільніше, так ти не встигаєш зрозуміти що їси, посміхнувшись, мовила Мерг, поклавши руку на плече.
Вибач, – дожовуючи, промовив я. – Хвіст ящірки, це останнє що я їв. Алор казав місто змінилось. Що трапилося?
– Вулиці самі вирішили, що робити, і як жити, – відвернувшись, гірко промовила Мерг. – Як там Джентілескі? Чи не набридає в дорозі?
Ні. Я радий її товариству. До того ж, вона допомагає мені розповідати про світ. Як я вмію, відповів я, подивившись на лютню. Ентіл на кілька секунд засвітилась.
Дивно, що такі предмети як вона - існують, з іронією промовила Мерг, дивлячись на лютню.
Сама предмет, відгукнулася Ентіл.
І як завжди, вона гостра на язик. Вона полюбляє розмовляти тільки з тобою, засміявшись відповіла Мерг. То що, коли чекати твого виступу?

Я доїв другу порцію. Мій шлунок почав дикий та радісний танок щастя, його нагодували нормальною їжею. Задоволений, я оглянув сцену, допиваючи гарячий чай. Гадаю, я маю  декілька годин на відпочинок.
Мерг, можливо я трохи посплю. Моя кімната вільна?
Ми завжди чекаємо тебе. Зараз я покличу Айру, вона проведе тебе. Знаєш... Я дуже зраділа, коли ти переступив поріг. Алор говорить у тебе важлива новина. Сподіваюсь, вона викличе у мене радість. Як ти, неголосно промовила Мерг, і пішла на кухню.

Я помітив на її обличчі сльози. Іноді мені здається, що я новий Прометей, котрий несе живий вогонь, або світло. У кожному місті мене чекають люди та особиста кімната. Дітям, розповідають про мене, а деякі намагаються переспівати мої балади, перетворивши їх в казку на ніч. Можливо, настане день, і я сам напишу дитячу баладу.

Можемо іти, все готово, промовила молода дівчина на ім'я Айра. Коли я бував тут востаннє, її не було, але обличчя було знайоме. Я взяв сумку та лютню, кивнув Алору біля стійки та пішов наверх за дівчиною.
Ти справді той самий бард? зніяковіло запитала мене дівчина, ведучи через невеликий коридор.
Так мене називають.
А я Айра, дівчина повернулася в мою сторону, і посміхнулась. Ти мене не пам'ятаєш, коли ти був тут востаннє, я була малою дитиною. А як тебе кличуть насправді? Адже в тебе є ім’я?
Айра ... Це не ти випадково ридала кожен раз, як тільки я приходив? ігноруючи, запитав я.
Я… Дідько, краще б ти не пам'ятав мене, відповіла дівчина, і вкрилась червоними плямами.
Все гаразд.
Ось ми і прийшли, почувайся як вдома. Кімната маленька, але зручна. Я тільки вчора прибирала тут, Айра відкрила двері.

Я пам'ятав ці стіни та емоції якими вони були просякнуті. Пройшовши до кімнати, я поклав сумку на підлогу. Для друга знайшлось інше місце. Поклавши лютню, тумба засвітилась жовтим кольором. Я присів на ліжко, і та так само спалахнула, в той час як мої сили остаточно згасли.
Дякую, відповів я.
–Як тільки ти відпочинеш, будемо раді тебе послухати, відповіла Айра, і закрила двері. 

Кімната заповнилась тишею. Я ліг, втупившись в одну точку. Стеля ледве світилась, десь перегоріли діоди, і над головою у мене були штучні зорі. Я не полюбляв це місто, але мав теплі почуття до тутешніх гостей.
 Про що ти думаєш?   задала питання Ентіл.
 Я втомився.
 Шлях був довгим, та ми тут. Ти радий?

Не відповідаючи, я закрив очі. Через кілька секунд ліжко згасло, і кімната наповнилась темрявою,чудово копіюючи мої сни. Я впав у яму наповнену густим мороком. Він засмоктував мене з приголомшливою швидкістю, віддаляючи мене далеко за межі кімнати. У світ темних матерій. Саме такі, мої сни.


You may also like

Комментариев нет: